Зворотній бік волонтерства. Як не втратити власного життя, допомагаючи іншим

Facebooktwittergoogle_plusredditpinterestlinkedinmail“Я би так не змогла”, – такою є перша думка, яка виникає після знайомства з 43-річною Наталкою Чекмарьовою, що її більше знають за позивним “Сонечко”.

Такі люди як вона не лишають байдужим нікого.

Одні захоплюються мужністю, із якою ця тендітна жінка їздить на лінію вогню.

Інші – заздрять її, здавалось би, невичерпній силі волі – залишити звичне життя, аби на два роки повністю присвятити себе допомозі армії – бо ж самі на таке не наважилися.

Хтось засуджує – бо щораз їдучи на фронт, вона лишала удома трьох дітей. А хтось – на її прикладі отримує натхнення і врешті сам поринає у волонтерство.

Але майже ніхто не знає, що насправді відбувається у неї в середині.

Яких зусиль і внутрішніх ресурсів їй вартувало бути життєрадісною підтримкою хлопцям з передової, в той час як самій вити хотілося від страху за них.

Як віддалялася від чоловіка і власних дітей.

Як повернувшись врешті додому, опинилася у прірві – відчувала себе більше непотрібною ані на війні, ані в сім’ї.

Та як шукала порятунку для себе, і де врешті його знайшла.

МОЯ ЗГРАЯ

Все завжди починається з однієї людини.

Якось ми поїхали зі знайомим в Щастя до його друга-танкіста – везли якісь речі, форму.

Раптом на запиленій дорозі нас зупинили на блокпосту і сказали, що далі не пропустять.

Наталя (руда) волонтером їздила на лінію вогню

Тож нічого не лишалося, як чекати, поки хлопці по той бік знайдуть нашого танкіста. Мій знайомив стояв коло машини, а я підійшла до одного з бійців, який сидів на бетонних плитах.

Привіт! Можна коло вас посидіти? – спитала.

Можна, – відповів коротко.

Курити будете?

Дякую, у мене є цигарки. А нам сьогодні згущенку принесли. Будете?

Я аж засміялася. Не вистачало іще нам, волонтерам, об’їдати хлопців на фронті.

Покурили. Помовчали.

У вас тут наче спокійно…

Угу… Зранку прилетіло ось туди, – показує рукою в сторону. – Прямо до хлопців у бліндаж. Два 200-тих.

Він був у бандані й тактичних окулярах – я не надто добре запам’ятала його обличчя, але його голос – потужний, красивий – не виходив у мене із голови цілісінький день.

З одного смс почалася довготривала дружба Наталі із 12-тим батальйоном. “Просто, це була моя зграя”, – каже вона

Нас досить швидко пропустили вперед до нашого танкіста, а на зворотній дорозі я все сподівалася, що цей хлопець іще стоятиме на блокпосту, виглядала його.

І він таки був там. Через вікно машини передала йому маленький оберіг – ляльку-мотанку, і номер свого телефону. Через якийсь час прийшло смс: “Це Диктор”.

З цього і почалася моя довготривала дружба із 12-тим батальйоном. Просто, це була моя зграя.

ПЕКЕЛЬНА БОЧКА

До 25-ти я жила в російськомовному Нікополі, в абсолютно російськомовній родині.

Українську сприймала несерйозно. Вважала, що це мова, яка годиться тільки для народних пісень.

А потім в якийсь момент моя мама захопилася діяльністю Народного Руху. Брала мене із собою на їхні зустрічі, знайомила з дивовижною українською поезією і потужною історією. І я відкрила для мене Україну.

Східняки, вони такі – хворі на всю голову: якщо одного разу східняк вирішив, що він українець, то це на все життя. От і я така – затята.

В якийсь момент я переїхала до Києва, потім купила квартиру у Борисполі. Працювала у видавництві, а пізніше присвячувала більшість часу трьом своїм дітям і розпліднику лабрадорів.

До Майдану і війни Наталя присвячувала більшість часу трьом своїм дітям і розпліднику лабрадорів

Я була учасницею Помаранчевої революції, а потім, як і багато хто, розчарувалась. Тому, коли почався Майдан, я відпустила туди свого середнього сина, але сама не пішла.

Він подзвонив увечері 29 листопада, сказав, що лишиться до ранку.

Відчуття тривоги розбудило мене близько п’ятої. Залізла в інтернет, і мене накрило шоком. Читала, дивилася і переконувала себе, що це все неправда (йдеться про силовий розгін активістів Майдану в ніч на 30 листопада 2014 – ред.). Телефон сина не відповідав чотири години.

З того дня малий з Майдану не виходив. І я ж тепер з ним. Їхня група стояла біля стели – називали себе “Пекельною бочкою”.

Коли почалася війна, шестеро хлопців з тої компанії пішли у добровольці. А ми з подругою стали їм допомагати.

З часів Майдану Наталя своїх собак і сім’ю лишила на чоловіка

Першого разу, коли вирішили їхати на Схід, подзвонили до знайомого волонтера з Харкова, спитали, чим можемо бути корисні? Каже: “Одна жінка тут у нас вареники ліпить, то можете і ви. Або ж тепловізор привезіть”.

З варениками у нас якось не дуже склалося – почали шукати тепловізор. І знайшли – одні друзі з Майдану змогли купити.

Повезли його нашим майданівським хлопцям самі – вони саме стояли в Билбасівці під Слов’янськом.

А у січні 2015-го наші майданівські побратими з “Пекельної бочки” загинули в страшній аварії під Бахмутом… В одну мить війна відібрала в мене кількох найдорожчих людей й дуже глибоко затягнула в себе.

НЕ ВПАДАТИ В ІСТЕРИКУ

Пізніше я прикипіла серцем до хлопців з 12-го батальйону. Поряд з ними пробула на фронті майже вісім місяців.

Зазвичай бувало так: приїжджаємо, роздаємо усе – форму, берці, аптечки, нотуємо нові замовлення і вертаємось.

А я відчувала, що хлопці мають потребу поговорити. Багатьом лишала свій номер, а потім спала лише по кілька годин на добу – бо весь час хтось дзвонив. Розказували мені те, про що не говорили з рідним.

Багато всяких історій було: хтось жалівся, що його дружина не розуміє; хтось ділився переживаннями, що його діти зростають без батька; а бувало таке, що хлопці дзвонили просто дати мені послухати, як співають цвіркуни.

У мене була роль такого собі “попутчика у поїзді” – розказували усе, не соромлячись. Їм було це потрібно.

Наталя: “У мене була роль такого собі “попутчика у поїзді” – розказували усе, не соромлячись. Їм було це потрібно”

З певного моменту я нахабно навішала на себе функцію їхнього оберегу. І більше не могла їхати з лінії фронту далі, ніж до Харкова. Зализувала там свої внутрішні й зовнішні рани, відмивалася, отримувала підтримку від найближчих друзів і знову поверталася на передову. Мені здавалося, що коли я поруч із ними, нічого поганого статися просто не може.

І поки в Харкові була – увесь час на зв’язку. Пам’ятаю, я ходила старим парком в Харкові, а повз час від часу проїжджали “швидкі” з пораненими бійцями. Я говорила зі своїми хлопцями, чула вибухи на фоні й ледь стримувала сльози. Але трималася, аби вони не відчули.

Потім мені дзвонили їхні мами, сестри, дружини, і я знову вислуховувала й заспокоювала – казала, що ми нічим не можемо допомогти, але мусимо молитися, не впадати в істерики і не виносити хлопцям мозок.

І от я спокійним голосом закінчила чергову розмову, а тоді впала просто на траву: котулялася і скиглила, не зважаючи, що поряд люди.

А тоді знову дзвінок – і знову я мушу зібратися.

Якось їхала в Щастя, до своїх з 12-тки. Привезла хлопцям купу замовлень, але не могла до них дістатися – попереду був замінований міст. Нас розділяли якихось 450 метрів. І я чула, як їх обстрілюють, а зробити нічого не могла.

Я тут! Я поряд! – кричала їм в трубку.

Ми відчуваємо, – відповідали.

Мене вбивало це почуття повної приреченості – коли ти так близько, і водночас – так далеко.

Наталя: “Мені дзвонили їхні мами, сестри, дружини, і я знову вислуховувала й заспокоювала – казала, що ми нічим не можемо допомогти, але мусимо молитися, не впадати в істерики і не виносити хлопцям мозок”

Думаю, моє перебування на лінії вогню, як би парадоксально це не звучало, було викликане підсвідомим бажанням безпеки. Бо страшно, коли не знаєш.

Мені ж важливо було зрозуміти і цю війну, і людей, які пішли воювати.

Ними виявилися ті самі пацани і чоловіки, які й до війни ходили поміж нами нашими ж містами, лишали сміття після рибалки, абощо.

Я завжди думала, що чоловікам в цій країні пороблено, а вони взяли і поїхали на війну.

Вони не спустилися з неба – це наші громадяни, звичайні люди. Вони – і є моя крана.

А я стала для них своєрідним місточком: між фронтом і тилом, між бригадами і батальйонами.

А ще мені важливо було побачити місцеве населення – чи справді там усі проти нас?

І я побачила, як в продуктовому магазинчику в Старобільську власник безкоштовно робив чай-каву для кожного бійця, а місцеві підприємці продавали нашим хлопцям запчастини за півціни.

ПОВЕРНЕННЯ

У травні 15-го мій батальйон пішов на дембель – усі роз’їхалися, і я з ними повернулася додому. Але, як виявилося, була до цього не готова.

Моя сім’я мене абсолютно не розуміла. Вони одразу почали навішувати на мене якісь побутові речі – винести сміття, вигуляти псів. Це був геть інший світ! І я зривалася на них: “Ви взагалі розумієте, де я була? Розумієте, що я пережила?“.

Вже тепер я тямлю – у нас був абсолютно різний досвід. І, звісно, вони не могли переживати за голодних-холодних хлопців у бліндажах так, як переживала я, бо вони не дивилися їм у вічі.

У них тут своє життя. І це нормально. Але тоді я не розуміла їх. І не розуміла, чого вони хочуть від мене.

Віддалялася від дітей – пригадую, я навіть перестала їх обіймати.

Наталя згадує, що віддалилася від дітей, попросила чоловіка піти та зрештою почала ховатися від усіх

Попросила чоловіка піти. Не могла йому пробачити, що він сам не воював. І це при тому, що я перекинула на нього фінансування моїх дітей і роботу мого розплідника.

Мені здавалося, що уся моя родина – просто чужі люди. Цивільні друзі мене теж не цікавили.

Ще й фінансові проблеми навалилися – поки мене не було, поназбиралася купа боргів.

Я тікала з дому назад на передову – але уже відчувала себе незатишно й там, ніби у гостях. Бо це вже були не поїздки, а саме втеча. А крім того, ситуація із забезпеченням на той момент була вже набагато кращою. Ці поїздки більше не були конструктивними для мене.

І я почала ховатися від усіх.

В якийсь момент більше навіть не могла відповідати на дзвінки побратимів. Бо вони ж дзвонили й далі: хтось вени собі порізав, в когось інші проблеми.

Мене все це розривало. І переслідувало почуття вини, що я жива, а хлопці загинули.

Не могла зібрати життя до купи, перестала розуміти, хто я і де я. Думала навіть про суїцид.

І в ту мить збагнула, що мені самій потрібна допомога.

НАЙКРАЩИЙ ТИЛ

Ходила до кількох психологів. Але я ж афігєть-яка-розумна і краще “знаю”, що мені треба. Слухала їх і думала: тут він того не спитав, що мав би, а тут цього не сказав. Результату – жодного.

А потім одна дивовижна людина – теж волонтер – розповіла мені про тренінги “Серце воїна” від проекту Wounded Warrior Ukraine.

Мені сподобалось, що їхня робота побудована на принципі ветеран-ветерану. А ще я дізналася, що перший цикл тренінгів закінчив мій друг Гатило.

Якщо цей троль, скептик і цинік пішов на якийсь психологічний тренінг, значить воно того варте“, – подумала я.

Пройшла перший рівень і хотіла займатися ще, а мені сказали, що далі – лише для бійців.

Але чим я відрізняюся, скажімо, від хлопця, який стояв на блок-посту: сам не стріляв, але під обстріли попадав? Я була на війні так само, як і ветерани – тільки у штаті не числилась, і зарплату не отримувала.

Може раніше я б і поступилася своїм місцем якомусь бійцю, але тепер розуміла, що це – мій єдиний шанс вижити.

Пройшовши перший рівень проекту Wounded Warrior Ukraine Наталя захотіла займатися ще

Ці тренінги виявилися цінними тим, що ведуть їх такі ж як і ти попечені війною люди, яким можна цілком і абсолютно довіритись і знати, що тебе зрозуміють.

А ще мені близькою виявилася бодинамічна система (данська школа тілесно-орієнтованої психотерапії, співавтором якої є Дітті Марчер  – авт.).

Я ж коли прийшла, думала так: дайте мені чарівну пігулку – щоби мене попустило, і чарівну фразу, якою зможу помогти пацанам, яких накриває.

А насправді – все не так просто.

Під час тренінгів я вперше за останні роки згадала, що у мене є тіло. Почала працювати із ним і реально відчула, що усі наші страхи, переживання, травми – всі вони заховані у нашому тілі. І якщо знати, що і як робити, можна через тіло суттєво поліпшити психологічний стан.

Наталя: “Під час тренінгів почала працювати з тілом і реально відчула, що усі наші страхи, переживання, травми – всі вони заховані у ньому”

Мені пощастило стати одним із небагатьох волонтерів, що закінчили усі чотири рівні тренінгу. Тепер я є частиною “Серця воїна”. Це моя нова зграя.

Не скажу, що я зцілилася абсолютно. Але я відновила теплі стосунки з дітьми. Ми проговорили усі наші непорозуміння. Я попросила їх не грюкати дверима, не підходити до мене з-за спини, бо я можу зреагувати на такі речі. Тепер вони розуміють, що для мене означає почуття безпеки.

Марічка Паплаускайте, УП.Життя

Comments

comments